Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/93

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

кий! А тоді… тоді побачиш, що полекшає! Ну, а тепер іди вже, добраніч!

Прийдеволя мовчки поклонився і пішов.

Андрусь перейшовся кілька разів по хатині, силуючися надати свому лицю спокійний вираз, хоч очевидно і сам був до глибини зворушений. Далі приступив до Бенедя і випростувався перед ним в цілій своїй велитній поставі.

— Ну, ви бачили нашу роботу?

— Бачив.

— І щож на все те скажете?

Бенедьо звісив голову, мов хотів зібрати до купи розсипані думки.

— З усього бачу, що ви щось страшне і велике задумали, хоч сам собі не можу вияснити, відки се у вас взялося.

— Відки взялося? Е, се довга історія, котра — зрештою, і не належить до річи.

— А опісля, чи буде у вас досить сил, щоби зробити те, що думаєте?

— Ми сіємо, а чи сімя зародить у троє чи в десятеро, сього не знаємо!

— А опісля… ще одно… (Бенедьо запинався в мові) Чи подумали ви…

— Над чим?

— Над тим, що саме найголовнійше…

— Ну?

— Яка користь і для кого користь буде з вашої роботи?…

Андрусь пильно глянув на Бенедя, а далі засміявся гірким сміхом.

— Ха, ха, ха, — користь! А конче мусить бути користь?

— Ну, я так гадав, — відповів спокійно Бенедьо, — що коли що робиться і розважно робиться, то треба й погадати, чи і для кого буде з того користь?