Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/94

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

90

— Гм, вільно вам і так гадати! А я так гадаю: отсе мене тіснить ворог з усіх боків, — виходу мені нема ніякого. Я набиваю стрільбу. Чи забю нею ворога, чи себе самого, то мені все одно.

— Ні, ні, ні, — підхопив живо Бенедьо, — се так з вас говорить сліпа, безвихідна розпука, а не розвага! Бо чиж дійшло вже аж до того, що нема ніякого другого виходу? А хоч би діло й так стояло, то чи гадаєте, що се все одно — забити себе або забити ворога? Себе забєте — ворогови радість, ворогови лекше та простовільнійше!

Тепер на Андруся прийшла черга звісити важку голову і збирати думки до купи.

— Твоя правда! — сказав він вкінці до Бенедя. — Тут треба подумати. Хочеш бути нашим побратимом і думати разом з нами?

— Вашим побратимом, але не сліпим знарядом вашої волі.

— Ні!

— І щоб вільно було кождому думати, що хоче і другим говорити, що думає —

— Се у нас і тепер вільпо. Адже ти чув нині —

— Так то, так, — але я ще раз собі те вимовляю. Собі і кождому.

— Добре.

— А, на таке, то буду вашим побратимом, буду думати разом з вами над тим, чи нема для нас виходу з великої, всенародньої кривди!

Андрусь а за ним Матій радісно обняли Бенедя, як брата.

Наші побратими так були заняті собою і своїми думками, що й не чули, як хтось закалатав у сіняні двері, отворив їх з легким скрипом і увійшов до сіней. Аж коли рипнули й хатні двері і новий гість станув на порозі хати, тоді побачили його. Се був високий, рудий, пейсатий Жид, з недобрим позором сивих очей і з недобрим виразом на