Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/95

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Ця сторінка вичитана

91

піганистім лиці, хоч те лице в тій хвилі трохи розяснене було якоюсь зловіщою радістю.

— Дай Боже! — муркнув Жид, припіднявши дрібку капелюх на голові.

— Дай Боже! — відповів Матій, котрому якось недобре зробилося на вид нового гостя. Бо той новий гість, то був його найбільший ворог, Мортко, наставник при кошарах у Германа Ґольдкремера. Матій немало здивувався, чого хоче Мортко тепер, в таку пізну добу, в його хаті, але привичне нашим людям пошанування для кождого входячого в хату казало Матієви скрити в глибині душі свою ненависть і всі відживаючі на вид Мортка болющі споминки. Він привитав Жида холодно-чемним видом.

— Сідайте, Мортку!

Мортко кивнув головою і сів.

— Що там чувати, що так пізно гостите до нас?

— А щож би? Все добре чувати! — відповів із злорадним усміхом Мортко, а по хвилі додав: — Був у вас нині возний з суду?

Матій здригнув при слові „суд“, немов уколений.

— Ні — ледви видусив він, чуючи щось недоброго, — не був.

— Ну, то певно завтра буде. У мене був нині.

— Ну, і щож там вам приніс нового? — спитав Матій, тремтячи всім тілом.

— Наша справа скінчена.

— Скінчена!

— Так! І так скінчена, як я вам казав. Бо по що то було вам мішатися до чогось, що вас не обходить?

— Не обходить! — скрикнув болісно Матій. — Жиде, сього мені не говори, бо хоч ти і в моїй хаті, але знаєш, чоловік не святий!

— Ну, ну, — відказав Мортко, не маєте за що гніватися. Я не хотів сказати. Я хотів лишень сказати, що ви за дармо на мене вергли підозріння і що я в тій справі,