Сторінка:Іван Франко. Борислав сміється. Перше книжкове видання. 1922.djvu/97

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Цю сторінку схвалено


про все і будьмо собі знов добрі, як передтим! Ну, подай руку, старий!

Жид простягнув Матієви руку.

— Я, тобі? — скрикнув Матій. — Я мав би свою руку класти в ту руку, що мого Іванчика зі світа зігнала? Ні, не діждеш того!

— Ну, видите, — сказав Жид, обертаючися до Андруся, — він усе своє. Слухайте Матію, — ви собі з такою бесідою дайте спокій, бо тепер, коли суд сказав, що я не винен, ніхто мені того не сміє казати. Тепер я вас можу скаржити за образу!

— Ну, скарж, скарж, — крикнув Матій, — нехай мене повісять, що мали тебе повісити. А я, хоч би й десять судів не знати що казало, все буду своєї, що ніхто инший, тільки ти пхнув Івана в яму! Тай годі. А тепер іди мені з хати, бо як мені терпцю не стане, то готово що неладне бути між нами!

Мортко стис плечима і пішов. Але в дверях ще раз обернувся, поглянув з погордою на Матія і сказав: — Дурний ґой! Він гадав, що мені що зробить процесом, а то треба би не так рано встати, щоби мені що зробити!

І з тими словами Мортко пішов. А Матій усе ще сидів на припічку, блідий, розбитий, тремтячий, сидів без мисли і руху, а в його голові мов млинове колесо торохтіло одно темне, пусте, холодне слово: пропало! пропало! пропало!

Андрусь Басараб приступив до нього і положив свою дужу долоню на його плече. — Побратиме Матію!

Матій підвів очі і поглянув на нього, мов потопаючий.

— Що се за справа така? Що за процес? Чому ми досі ніщо про нього не знали?

— Ех, пропало, все пропало! — відказав Матій. — Що тепер і говорити про те!

— Ні, ти розповідж, — тобі самому лекше буде!

— Ой вже, буде мені лекше! — сказав Матій. — Пропало тай годі!