113
— Ax! — скрикує рівночасно чорна постать. І обоє разом падуть майже нечутно, мов зівяле листє на мягкий ковер, яким вистелений покій.
А з сїний заглядає до покою глупо всміхнена, з цапиною бородою морда візника, що принїс куферок чорної дами, одинокий її пакунок. Побачивши пана й чорну даму зомлїлих, без руху, простягнених на коврі, він не злякав ся, здвигнув плечима, а побачивши відчинене вікно обережно обійшов їх обоє, щільно замкнув і зариґлював вікно, вернув ся до дверий, пождав хвилю, чи не прийде хто, а бачучи, що нїхто не приходить, тихо як дух потонув у пітьмі, що стояла в сїнях, вийшов на подвірє і за хвилю знов чуло ся ритмічне: тук, тук тук його екіпажа.
А другого дня велично зійшло сонце, радістю розяснило ся небо, тріумфом задзвонили дзвони по церквах на знак і на честь великого свята. Лише в Суботовім дворі було тихо. Пана і ґрафиню, яких служниця застала вранцї в тім самім місцї, де вчора попадали — він знеможений наглим зворушенєм, а вона виснажена довгою дорогою саньми на морозї, — попереносили слуги на лїжка і понакривали щільно, позатоплювали в печах і ходили на пальцях, щоб не збудити їх. Вони не чули різдвяних дзвонів, що з супротилежного горба знай розливали ся радісним рокотом, не бачили величнього світила, що обливало все небо зразу царським пурпуром, потім литим сріблом, а нарештї щирим золотом. Вони спали аж до осьмої години. А коли ґрафиня прокинула ся і нобачила нахилене над собою, все ще трівожне і затурбоване лице батька, то поперед усього зареготала ся як срібний дзвіночок, потім голими руками обхопила батькову шию, пригнула його голову до себе і цїлувала палко, пристрасно, а потім випурхнула з ліжка і скрикнула:
— Таточку, я свобідна, свобідна, свобідна!
— Від чого свобідна, дитино моя?
— Не від чого, питай, а від кого. Від нього, мойого мужа і ката.
— Деж він подїв ся?
— Лишив ся в Венеції.
