А як ще й шкоду зробить, вдвоє стільки.
Живеш у місті, Фалесе, й не знаєш
Ані що місто, ані які в місті
Порядки. Бо сьогодні ти живеш
У Брікіндерах, завтра ж у Абдерах
Гулятимеш, а як хто дасть кораблик,
Готов до Фоселіди ти плисти[1].
Тож аби довше не макітрити
Вам голови, панове судді, тими
Своїми приказками, заявляю:
Попавсь я сьому Фалесові в лапи,
Як миш у мазь. Набив мене, вломався
В мій дім, що я за нього ту кроваву
Плачу третину, весь спалив одвірок.
(До дівчини.)
Ходи сюди, Мирталю, моя доню!
Всім покажи себе! Не потребуєш
Стидатися нікого. Бачиш, як
Усі тут судії глядять на тебе,
Немов батьки й брати. Глядіть, панове,
Які синці у неї від верху
Аж до низу, як наче дикий звір
Її подряпав він, коли тягнув
З собою та насилував. Якби
Не старший вік його, я був би, певно,
Там кров його пролив, як в Самосі
Філіппові та Бренкові[2].
(До Фалеса.)
Смієшся?
Подібний я до пса, й того тепер
Не відіпруся, й Баттар на ім’я
Мені, і дід мій звався Азимбрас,
А Сізимбріск — отець, і всі ми чесно
Дівками торгували, але проти тебе
Покажу силу та відвагу льва.
(Зміненим голосом.)
Ей, Фалесе, скажи, чи ще так дуже
Отсю Мирталю полюбляєш ти?
Се не біда. Я люблю хліб пшеничний.
Даси мені — візьми її собі.
Або, на Зевса, як іще пече щось
