|
„Коли отсе менї проговорила,
Блискучі очи в сльозах відвернула,
Щоб наклонить мене йти як найшвидше.
„Ось я й прибув до тебе, як хотїла,
І відполошив ту гидку звірюку,
Що на се взгірє шлях тобі заперла.
„Тепер же що? Чому, чому спинив ся?
Чого така зневіра в твоїм серцї?
Чом запалу й рішучости не маєш,
Коли такі три панї благодатні
Про тебе дбають у небесних дворах,
І річ моя добро таке віщує?“
Як ті квітки, зігнуті й затулені
Нічним морозом, скоро сонце гляне,
Підносять се й розкриють ся на стеблах,
Так в мене мужня сила підняла ся,
І серце так відвагою заграло,
Що я почав мов вільний муж казати:
„О милосердна, що прийшла на поміч,
Й ти рицарю, що швидко так послухав
Правдивих слів переданих тобі,
„Ти серце в мене наповнив бажанєм
Іти у слїд за твоїми словами, —
Так, що на перший намір я вернув ся.
„Іди-ж, одна нехай в нас буде воля,
А ти мій вожд і майстер і указчик!“
Так я сказав, і як він рушив далї,
Пішли ми в провал лїсовий, глубокий.
|
Се було остатнє ваганє Данта і послужило, як бачимо, до змальованя гарної сценки в небі та до драматичної сцени між Дантом і Вірґілїєм. Далї починаєть ся третя пісня правдиво монументальними рядками:
