„Крізь мене йдуть до городу терпіня,
Крізь мене йдуть у безконечні болї,
Крізь мене йдуть в пропащі поколїня.
Творця мого склонила справедливість,
Мене створила божа всемогучість,
Найвисша мудрість, першая любов.
„Нїякий твір не був передо мною,
Крім вічних, вічно й я тривати буду;
Хто входиш тут, покинь усю надїю!“
Отсї слова понурими красками
Вздрів я написані на шпилї брами,
Й сказав: „Учителю, їх змисл жорстокий“.
Та він менї як чоловік бувалий:
„Хто йде сюди, покинь усї ваганя,
Покинь всю трусість, як коли-б умерла!
„Дійшли ми вже туди, де, як казав я,
Побачиш душі болїстями биті,
Що стратили добро ума свойого“.
Тодї мене за руку взяв рукою,
З лицем веселим; я почув ся в силї,
І він увів мене у тайники.
Які зітханя, плач, різкі стогнаня
Ревли тут під беззоряним тим небом,
Так що я й сам розплакав ся як стій.
Всїлякі мови, лютії проклятя,
Слова скорботи, викрики сердиті,
Пискливі, хриплі гласи, сплески рук
Творили галас, що раз-в-раз клубив ся
У темнім та безчасовім повітрі,
Немов пісок той, що ним вихор крутить.
Менї морока голову стискала,
Й кажу: „Учителю, що се я чую?
Що се за люд таким побитий горем?“
