|
А він менї: „Се завід той жалібний,
Який заводять душі безталанні,
Що прожили без ганьби й без хвали.
„Замішані у тім ледачім хорі
Ті ангели, що хоч не були в бунтї,
Та й з Богом не були, самі собі.
„Їх небо випхнуло, краси їх не вменшивши,
Тай ад глубокий їх не взяв де себе,
Щоб грішники не мали слави з них“.
Я мовив: „Майстре, що-ж їх так болить,
Що так страшенні лементи здіймають?“
А він: „Скажу тобі се коротенько:
„Вони не мають вже на смерть надїї,
А їх тупе житє таке вже підле,
Що завидують всякій иншій долї.
„Про них на світї не лишилось згадки,
Гидує ними милосердє й правда;
Не говорім про них! Зирни й минай!“
|
Минаючи ще одну громаду подібних підляків, що були немилі Богу й ворогам своїм, Данте пізнає декого з них і хоче забалакати, але Вірґілїй велить йому мовчати, поки не дійдуть до Ахеронта. Данте мовчить присоромлений і збентежений. Стріча з Хароном; він веслом підганяє тих, що йдуть лїниво до його човна.
Як в осени листочки опадають
Один за одним, поки вся гиляка
Віддасть землї усю свою оздобу,
Так і Адамове погане племя
Валилось з берега один за одним,
На даний знак, немов пташки на ваб,
І поки ті плили по чорних хвилях,
І поки ще на той бік пересїли,
Вже тут нова їх набиралась купа.
