Там, скілько слух менї міг донести,
Плачу не було, лиш самі зітханя,
Що вічним воздух тут тремтїнєм наповняли.
Се походило з болїстї без мук
Громад, що там були численні та великі
Дїтий, жінок, мужів усїх віків.
До мене мовив вчитель мій благий:
„Чом не питаєш, що за духи се,
Яких тут бачиш? Знай, нїм підем далї:
„Вони не грішні, але їх заслуги
Не важні, бо хресту вони не мали,
Тієї віри, в якій ти живеш“.
„А що жили ще перед христіянством,
То не могли як слїд вгодити Богу;
Для того я також тут пробуваю.
„За сю лиш хибу, не за жаден злочин
Пропащі ми і мучимось лиш тим,
Що живемо у тузї без надїї“.
Почувши се я біль почув важкий,
Бо знав великі тих людий чесноти,
Що тут завішені у Лїмбі Підземелля.
„Скажи менї, мій вчителю, мій пане, —
Почав я хотячи впевнити ся у вірі,
Яка усякий блуд перемагає, —
„Чи вийшов відси хто чи то через свою
Заслугу власну, чи чужу в блаженство?“
А він значінє слів тих зрозумівши
Сказав: „Не довго був ще я в тім станї,
Коли сюди явивсь один Могучий,
Увінчаний святим знаком побіди.
„Він вивів відси душу Праотця
І його сина Авеля і Ноя,
Мойсея, що закон дав, Авраама,
