Мінос промовляє до Данта:
„О ти, що входиш у сю пристань, муки —
Мене зуздрівши так озвав ся Мінос,
Спинивши урядованє своє, —
„Глянь, куди входиш і на що дуфаєш,
І не вповай на те, що вхід такий широкий!“
Мій провідник до нього: „Що кричиш?
„Не зупиняй отсей наш хід фатальний!
Його схотїли там, де можуть учинить
Те, що захочуть. Не питай про більше!“
Тодї до слуху мого донесли ся
Риданя болю; я війшов туди,
Де слух мій заповнив великий лемент.
Війшов я в край, де всяке світло тахне,
В край, що реве неначе море в бурю,
Коли в нїм борють ся вітри противні.
Пекельний вихор, що не зна спочинку,
В шаленім гонї рве з собою душі,
Шпурляє, перекидує болючо.
Як журавлї з своїм жалібним співом,
Протягнені в вітрах ключем предовгим,
Так тїни, биті вихром тим холодним
Летїли й лебедїли з тої муки.
Мїж тїнями людий, що померли через свою любов, Данте пізнає одну пару, Ґвідона да Полєнта та його братову Франческу з Рімінї, що закохавши ся в дївері і придибана з ним у чулій сценї була вбита її мужем разом із Ґвідоном.
|
І я почав: „Поете, рад би я |
