І скоро вітер їх до нас привіяв,
Підняв я голос: „О стражденні душі,
Ходїть к нам на розмову, як що вільно!“
Як голуби, що їх коханє кличе,
Летять до свого теплого гнїздозка,
Розправивши свої легенькі крила,
Так вирвавшись вони з роя Дідони,
До нас летїли крізь туман поганий, —
Такий був сильний мій благальний поклик.
„О ти душе ласкава й милостива,
Чи нас ти йдеш відвідать крізь сей темний
Туман, нас, що той світ сплямили кровю?
„Коли-б Цар світа був до нас прихильний,
За супокій твій ми-б його просили,
Шо жаль тобі сих наших мук несвітських.
„Скажи, що хочеш вчути, що сказати, —
Послухаєм, розмовимо ся з вами,
Поки затихла буря, як ось зараз.
„Земля, де я родила ся, лежить
Над морем, де у нього По впадає,
Щоб з допливами своїми спочити.
„Любов, що швидко в чистім серцї тлїє,
Зняла його повабом виду мого,
Який я втратила й кривдую доси.
„Любов, що любкови платить любовю,
Дала менї його так знадить к собі,
Що бач, і тут мене не попускаєсь,
„Любов на спільну смерть нас завела;
Каіна[1] жде того, хто нас ізгладив“.
Такі слова почули ми від них.
