Почувши душ тих жалібную повість,
Я вид схилив і так держав похилий,
Аж відізвавсь поет: „Чого задумавсь?“
Я в відповідь почав: „О горе, горе!“
Які солодкі мрії й пориваня
Їх підвели на той фатальний крок!“
Потім до них звернувсь я і промовив
Отсї слова: „Франческо, твої муки
Мене до слїз гірких, святих доводять.
„Скажи менї: в часї зітхань солодких,
Коли й як Амору ви піддали ся,
Пізнали ще невисловні бажаня?“
Вона-ж рекла: „Нема такого горя,
Як згадувать свої щасливі хвилї
В нуждї — се й твій учитель добре знає.
„Коли-ж ти так горячо хочеш знати
Найперший корінь нашої любови,
Вчиню, як він: розплачу ся й скажу.
Одного дня для розривки читаєм,
Як Лянчільот в любви запутавсь в сїти;
Самі були ми і без злої думки.
„Та раз по разу ми при тім читаню
На себе зиркали і червонїли,
Аж уступець один нас переміг:
„Ми прочитали, як бажаний усміх
Коханка притягнув до поцїлуя,
І він, що вже не відстає від мене,
„Поцїлував уста мої тремтячи.
„Звідник“ була та книга й її автор.
В той день уже ми більше не читали“.
Поки одна душа се вимовляла,
Ридала друга так, що я від жалю
Утратив память, і немов при смерти
Звалив ся, наче труп паде до долу.
