І як той пес, що бреше з голоду,
Затихне зараз, скоро жир дістане,
І квапить ся прожерти й халаснути,
Так замовчали враз всї три пащеки
Пекольної собаки, що брехала
Так, що всї душі там бажали буть глухими.
Ми йшли по душах, що поприхиляла
Вага дощу, ступали наші ноги
По їх воздушних тїлах, мов по суші.
Всї, хто там був, за покотом лежали,
І лиш один підняв ся в гору й сїв,
Коли зуздрів, що ми йшли біля нього.
„О ти, кого веде хтось по тім пеклї, —
Промовив він, — пізнай мене, як можеш,
Бо ти родив ся ще поки я вмер“.
Я відповів: „Та мука, що терпиш ти,
Скрива тебе мабуть у моїй тямцї,
Так що менї здаєть ся, що тебе
„Не бачив я нїколи. Та скажи,
Хто ти й за що приняв так люту кару,
Що хоч є й гірші, злїйшої нема“.
А він до мене: „Город твій так повний
Ненависти, що міх перевершив ся,
Містив мене у тім житю веселім!
„Мене согра́ждани „Свинею“[1] прозивали
За те, що все я був ненаїсна прожора;
За те й тепер сей дощ мене карає.
„Та не я сам в такім сумнім тут станї.
Богато нас таких, що се терплять
За сю-ж вину“. Більш не сказав нїчого.
