„Тосканче, ти що по огненнім містї
Живий ідеш і скромно так говориш,
Будь ласкав, зупини ся в сьому місцї!
„Твій говір вказує, що ти вродив ся
В тій славній вітчинї, якій я може
В своїм житю занадто надокучив“.
Отсї слова почули ся раптово
З одної домовини, я-ж зі страхом
Ще близшче до привідцї притулив ся.
А він сказав: „Оглянь ся! Що тобі?
Се Фаріната у трунї простуєсь, —
До пояса його побачить можеш“,
І вже я зір свій впер в його лице,
А він підвяв чоло своє і груди.
Немов би пекло все мав за нї-за-що.
Привідцї руки справні та охочі
Мене до нього пхнули між гробами.
І він сказав: „Числи ся зі словами!
І скоро став я при його гробницї,
Він поглядїв і якось із призирством
Спитав: „А хто були у тебе предки?“
А я бажаючи йому вгодити,
Не скрив нїчого, все йому представив,
А він підвівши брови троха в гору
Сказав: „О так, були се вороги
Мої і моїх предків й моїх партій,
І я два рази виганяв їх з міста“.
„Хоч виганяв, вони з усюд вертали, —
Відмовив я, — і раз і другий раз, —
Та ваші тої штуки не навчились“.
Тодї в відкритій скринї тій явилась
Ще друга тїнь край тої, лиш по груди
Зринаючи, мов ставши на колїнах.
