Оглянула мене, немов бажала
Побачити, чи хто не йде зо мною.
Але як те підозрінє минуло,
Промовила з плачем: „Коли в тюрму сю
Слїпу ти йдеш через талант високий,
То де-ж мій син? Чому він не з тобою?“
А я йому: „Не сам собою йду я,
Мене веде отой, що там чекає, —
Та ваш Ґвідон мабуть його зневажив“.
Слова його й та кара, що приймав він,
Менї відкрили вже його наймення,
Тому я й дав таку відповідь просту,
Він раптом випроставсь і крикнув: „Як ти
Сказав: зневажив? То він вмер уже?
Вже любий світ його не тїшить очи?“
Побачивши, що я немов вагав ся
І не давав відповіди від разу,
Він впав і вже не говорив нї слова.
А другий гордий, той, з яким розмову
Я не скінчив ще, не змінив обличя,
Не зрушив шиї, не здвигнув ся боком.
„Коли мої — тягнув він далї мову —
Не вивчились як слїд тії науки,
Менї се гірш, як тая домовина.
„Та перш, нїж пятьдесять разів засвітить
Свій вид та панї, що оттут панує[1],
Ти взнаєш сам, яка тяжка се штука[2].
„І як що ти на красний світ повернеш, —
Скажи, чого народ наш так лютує
Проти моїх у всїх своїх законах?“
