Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/173

А я відрік: „Велика різанина,
Що Арбію червоно закрасила,
Тому наш храм такі караня каже“.^[1]

Тодї зітхнувши він чоло порушив
Тай каже: „Там я був не сам один,
Тай з иншими повстав не без причини.

„Але один я був, як одностайно
Прираджено Фльоренцію знївечить,
Що став отверто у її защиту“.

Сей епізод вводить нас у фільозофію партійних розладів і боїв, що шарпали Фльоренцію в XIII і XIV віках і затроїлй й Дантове житє. Дїяльність Фарінати внесла в ті бої нечуване доси роздразненє, і тому його появою маркуєть ся перехід до найнизших кругів злочинів, що мають своє жерело в затвердїлости злої волї та безсовісности.

Данте запитує далї Фарінату, чи не може віщувати йому долю, яка чекає його в будущому, очевидно в тій вірі, що духам, хоч і в Підземеллю, будуще відоме більше як людям.

„Коли спокій знайти твої нащадки мають,
То розвяжи менї — просив я — той вузол,
Що засудом звязав моє житє.

„Коли не помиляю ся, вам видно на перед,
Що біг часу нам принесе з собою,
А нам теперішністю се закрите“.

Він рік „Ми бачимо, як слабозорий,
Те, що від нас віддалене не дуже;
На стілько ще нам світить Пан найвисший.

1. Се значить: фльорентійський сенат, що засїдав у якійсь церкві, наслїдком кровавого пораженя фльорентійського війська над річкою Арбією на Монте Аперто ухвалив нї при якій амнестії не допускати до Фльоренції нїкого з роду Де-лї Уберті, до якого належав Фаріната.