„Та ми не знаємо, чи се по нас,
Чи перед нами, і коли нїхто з вас
Нас не повчить, не знаємо про вас нїчого.
„То-ж зрозумієш, що знанє все наше
Мертвим ізробить ся від тої хвилї,
Коли будущини замкне ся брама“.
Тодї мов почуваючи ся до вини,
Промовив я: „Скажіть тому, що впав,
Що син його ще доси між живими“.
„А що не відповів я на його питанє,
Хай знає, що се я був, і що блуд свій
Пізнав уже, який менї ви розяснили“.
Тут провідник позвав мене до себе,
То-ж духа я просив, щоб як найскорше
Сказав менї, хто з ним лежить в тім гробі?
„Лежить нас тут у купі більш як тисяч, —
Сказав він, — Фрідріх Другий теж між ними,
І кардінал[1], — про инших промовчу“.
Тут він сховав ся, я-ж звернув свій хід
До старшого поета, тай ще думав
Про ті слова, що видались менї ворожими.
Він рушив далї, і коли ми йшли,
Він мовив: „Що задумав ся ти так?“
І відповів я на його питанє.
„Сховай у дусї, що чув проти себе, —
Упоминав мене учитель мудрий, —
І памятай отсе, — тут палець він піднїс, —
„Коли там станем перед промінем солодким
Тієї, що її прекрасний зір все бачить,
Від неї шлях житя тобі весь ясний стане“.
