|
І ледво ми на днї обриву стали
Ногами своїми, а вже біси над нами
Явили ся; та він не мав вже страху.
Бо та висока Мудрість, що вчинила
Їх сторожами пятої яскинї,
Їм змоги не дала із неї виступати.
В низу нам люд мальований явив ся,
Що тут і там ходив помалу дуже
З слїзми в очах, утомлений, прибитий.
На них були плащі з капузами,
Що й очи закривали, того крою,
Як у Кольонії монахи носять.
Позолочені з верха, аж слїпили,
Але внутрі всї з олова, тяжезні
Такі, що Фрідріхові проти них — солома[1].
О, ті плащі, що вічність обтяжають!
І ми звернулись знов у лївий бік
Із ними враз, що тілько плач свій знали.
Та люд сей тягаром утомлений
Так звільна йшов, що ми при кождім кроцї
Нову компанїю їх зустрічали.
|
Данте бажає знайти між ними когось зі своїх земляків, та в тій хвилї, коли він висловив Вірґілїєви се своє бажанє, один із тих обтяжених скрикнув за ними:
„Спинїте ноги
Ви, що так біжите в повітрі темнім!
„Від мене може ти дізнаєш ся
Того, чого бажаєш“. І до мене
Сказав Вірґілїй: „Стій! Звільнїмо кроку!“
Я станув і побачив, як їх два
Що сили перли ся за нами поспішити.
Та їх спиняв тягар і шлях вузкий.
|
- ↑ Середньовіковий переказ оповідає, що цїсар Фрідріх II. велїв полїтичним злочинцям надївати оловяні плащі і в них палити їх у кітлах.
