Коли прийшли, то довго поглядали
На нас з під лоба, і оба мовчали,
А потім рік один з них до другого:
„Сей, бачить ся, живий, бо рушаєть ся
Горлянка в нього. А коли оба
Вони мертві, то по якому-ж праву
Ідуть сюди без тих плащів тяжезних?“
Потім до мене рік: „Тосканче, ти тут
У зборі нещасливих лицемірів.
Не погордуй сказать нам, хто ти й відки!“
А я до них: „Вродив і виховав
Мене прекрасний город той над Арном,
І тїло ще живе, яке я доси мав.
„Хто-ж ви такі, яким, як бачу, біль
Тяжкий слезами із очий спливає,
І за що мука та, що вас огнем проймає?“
Один сказав менї: „Плащі ті золочені
Такі тяжкі від олова, що від їх тягару
Тріщать під нами камяні помости.
„А ми Больонцї, і „Веселими братами“
Були, я Каталяно, сей Льодрінґо,
А город твій нас вибрав головами
„Двох, хоч одного лиш звичайно вибирали,
Щоб ми спокій їх берегли; та ми
Таке накоїли, що й доси ще
Слїди показують коло Ґардінґо.[1]
