І грішник від гидкої свої страви
Відняв уста, обтер їх о волосє
Тієї голови, яку так люто жер,
І так почав: „Ти хтїв, щоб відновив я
Розпуку й біль, що тисне серце в мене
При самій думцї, не сказавши й слова.
„Та хай мої слова постануть сїмям,
Що зробить ганьбу зраднику, якого
Гризу. Послухай моїх слів і слїз!
„Не знаю, хто ти, нї яким ти шляхом
Прийшов сюди, та з мови твої чую,
Ти Фльорентієць будеш безсумнївно.
„Ти мусиш знать, я був граф Уґолїно,
А сей — архіепїскоп Руджджієрі, —
Так слухай-же, чом ми так близькі стали.
„Що наслїдком його інтриґ поганих
Йому я звірив ся, попав в неволю
І смерть понїс, про те нїщо й казати.
„Та того певно ти не міг почути,
Яка страшенна смерть моя була.
Так чуй же й знай, як він мене укривдив.
„Тїсна комірка в тій вязницї темній,
Що „Клїть голодна“ через мене зветь ся,
І не одного ще замкне у собі, —
„Менї вказала крізь одну щілину
На небі місяць, як я сон зловіщий
Мав, що вказав менї моє будуще.
„Сей видав ся менї ловцем і паном,
Що гонить вовка й вовченят на гору,
Яка Пізанцям Люкку заслоняє[1].
