„Худі, кусливі та навчені пси
Ґвалянді та Смолянді та Лянфранкі[1]
Летїли перед ним по-через поле.
„Не довго й гнали, вовк і вовченята[2]
Вже послабали, острі песї зуби
Вже шарпали і рвали їх боки.
„Коли-ж над досвітком я пробудив ся,
Почув я, як сини мої в снї плачуть,
Що тут були зо мною, й просять хлїба.
„Ти-б був без серця, як би не знав болю,
Подумавши, що в моїм серцї вилось,
І як не плачеш тут — над чим ти й плачеш?
„Ми повставали, вже пора зближалась,
Коли звичайно нам вносили страву, —
Трівожно думав кождий про свій сон.
„В тім я почув, як у низу замкнули
Страшенну браму, і в нїмій розпуцї
Поглянув я своїм синам в обличчя.
„Не плакав, все нутро закаменїло,
Лиш дїти в плач! І Анзельмуччіо мій
Сказав: „Чого глядиш так, татку? Що се?“
„Та не заплакав я, не вирік слова
За весь той день і всю ту довгу ніч,
Аж коки сонце знов на світ не встало.
„Коли маленький промінь світла вдер ся
В ту клїть болючу й на чотирьох личках
Побачив я і власний вигляд свій,
„То з болю став свої дві руки гризти.
Вони-ж подумали, що я так їсти хочу,
І повставали й мовили до мене:
