|
„Ой татку, менше би се нас болїло,
Як би ти нами наситить ся міг.
Ти дав нам, то й бери се бідне тїло",
„Я й стямивсь, щоб їх більше не смутити.
Сей день і дальший ми сидїли нїмо…
Ах, земле-тверде, чом ти не розсїлась?
„А як уже четвертий день розвиднивсь,
Мій Ґаддо кинув ся менї під ноги
І мовив; „Татку, чом же не рятуєш?“
„І тут-же вмер. І як мене тут бачиш,
Я бачив, як у пятий, шостий день
Три инші мерли один по одному.
„Я вже ослїп і мацав сего й того,
Й три дни ще кликав їх, аж поки голод
Не довершив того, що біль не здужав“.
Сказавши се він з виразом жорстоким
Знов кинув ся ту бідну чашку гризти
Зубами, як той пес, що кости глодже.
Гей Пізо, Пізо, сороме народів,
Прегарний краю, де si в мові чути, —
Чого-ж не йдуть скарать тебе сусїди?
Чого-ж не зірвуть ся Камрая і Ґорґона[1],
Щоб устє твого Арно загатити,
Щоб всяку душу в тобі затопити?
|
Данте з Вірґілїєм зходять до найнизшого місця пекла, де в ледовій скелї сидить головний пан сего світа, Діс, Сатана. По при його тїло, щілиною в ледовій корі Данте мусїв іти до самого осередка землї, щоб дістати ся на противну півкулю:
Я занїмів і одубів, читачу,
І не жадай, щоб описав се словом,
Бо кожде слово тут було-б нїкчемне.
Я ще не вмер, але й живим не чув ся.
Подумай, як лиш іскорку уяви маєш,
Як там менї було в безодню ту летїти.
|
- ↑ Два острови при устю ріки Арно в море.
