Побачив я в близу старця самого,
Що своїм видом збуджував пошану,
Яку лиш може мати син до батька.
Довжезна борода, де-де білява,
Така ж, як і на голові волосє,
З якого косми два на грудь звисали.
Промінє тих чотирех зір святих
Весь вид його так обливало блиском,
Що бачилось — він дивить ся на сонце.
„Хто ви, що напроти ріки слїпої
Втїкаєте із вічної вязницї?“ —
Рік і хитнув чесно́ю бородою.
„Хто ваш проводир і яке світило
Вас вивело з глубоких тих темнот,
Що в вік чорнять підземную безодню?
„Чи вже закон безоднї так змінив ся,
Чи в небі видано нові порядки,
Що йдуть прокляті аж в мою яскиню?“
Проводир мій обняв мене поспішно,
Словами і руками і кивками
Велїв йому поклоном честь віддати.
А сам сказав: „Не сам собою йду я,
Жона зступила з неба, по їй просьбі
Отсьому був я проводом в дорозї.
„Та як ти рад довідати ся більше
Про наші наміри по щирій правдї,
То вже не я тобі відмовить можу.
„Сей вечера остатнього не бачив ще[1],
Та близько нього був своїм безумством,
І мало що на віки не схитнув ся.
„Та, як кажу, я післаний до нього,
Спасать його, і не було нам шляху
Окрім сего, яким я тут прихожу.
