„Не може жадна там рости ростина,
Що гильки має й деревіє в зростї,
Тай не податлива на хвиль удари.“
Потім велить їм звернути з сеї дороги і йти за сонцем та підіймати ся на гору найвигіднїйшою дорогою. З тим він і щезає, а Данте й Вірґілїй ідуть назад у низ.
Перемагає сумерк тьму досвітню,
Що втїче перед ним, так що я вже здалека
Пізнав тріпотанє морської хвилї.
І ми пішли по рівнинї безлюдній,
Як той, що завернув з хибного шляху
Пізнавши, що йти далї ним безплодно.
Дійшовши в місце, де роса із сонцем
У спорі, а що місце те тїнисте,
То й та роса лиш мало ще просохла, —
Мій майстер розпростер обі долонї
Й поклав їх на шовковую травицю,
А я, його вже зміркувавши намір,
Йому лице наставив слїзми вмите;
І він відмив на мнї усю ту барву,
Яку було притуманило пекло.
Потім прийшли ми над безлюдний беріг,
Що не видав нїхто гребця нї човна,
Який бажав би тут назад вернуть ся, —
Тут він опоясав мене, як хтїв Катон.
О чудо! Де він ту хитку ростину
Дібрав собі і вирвав, моментально
Вона від корня відросла на ново.
Так виглядає з невеличким скороченєм перша пісня „Чистилища“; вона дає добрий зразок того погідного тону, повного житєвої радости й нїжности, яким визначаєть ся цїла друга часть поеми — повний контраст до різких, пристрасних та сердитих тонів, які
