переважали в Підземеллю. Друга пісня починаєть ся описом ранку: Аврора запалює схід неба своїм білочервоним лицем, що звільна набирає золотого блиску.
Ми все ще йшли здовж берега морського,
Як люди, що обдумують свій шлях,
Серцями йдуть, а тїлом ще стоять.
Аж глянь, немов при близькому свитаню
На заходї над самим рівнем моря
Марс рожевіє в випарах густих.
Менї здалось — о, щоб ще раз се бачить! —
Що по-над морем світло так летїло,
Що жаден лет тій скорости не рівен.
І поки я на хвильку відвернув
Від нього зір мій, щоб спитати майстра,
Побачив світло се ще більше й блискучійше.
З усїх боків являли ся на ньому
Якісь біляві проблиски, а в низ
Помалу плив із нього инший відблиск.
Мій майстер ще не мовив анї слова,
Аж перше біле розвернуло крила,
При чім пізнав він зараз стерника,
І крикнув: „Живо клякни на колїна!
Се-ж ангел божий! І стули долонї!
Таких послів ще часто меш видати.
„Глянь, людські способи він згордував,
Весел анї вітрил він не вживає,
Лиш крил своїх, у далечінь пливучи.
„Глянь, як він їх до неба обертає,
І бє повітрє своїм вічним пірєм,
Що не линяє, як земна матер'я“.
Чим більше божеський посол крилатий
Збижавсь до нас, тим він ставав світлїйший,
Аж зір мій не стерпів його близу.
|
