|
Почав він тут так солодко співати,
Що й доси серце чує солодощі.
Мій майстер, як і я і всї ті душі,
Що з ним стояли, так були проняті,
Мов нам про инше щось анї не снилось.
Ми слухали загарливо й уважно
Його співаня, та шановний старець[1]
Гукнув: „А що се, ви лїниві духи?
„Що за недбальство? Що тут поставали?
Біжіть на гору і кору скидайте,
Що ще вам Бога оглядать перешкаджає.“
Як голуби зібравши ся на полї
Не врукають по свойому звичаю,
А стиха дзьобають зерно́ чи хопту,
А в тім явить ся щось, що їх злякає,
В одній хвилинї страву покидають,
Бо гонить їх важнїйшая трівога, —
Отак і ся свіжоприбула ровта
Годї спів слухать, рушила під гору,
Як той, що йде, хоч сам мети не знає.
І ми не менше швидко йти пустились.
|
Піснї 3—4 „Чистилища“ оповідають подїї першого дня мандрівки поета на високу гору покаяня, що на відворотній сторонї земної кулї по ґеоґрафічному погляду Данта відповідає положеню Єрусалима й горі Сіонській на нашій півкулї. При початку ходу Данте осяяний сходячим сонцем добачає, що тілько його тїло кидає тїнь, а постать Вірґілїя не кидає. Вірґілїй поясняє йому се не дуже ясною для нас теорією, яка видно й його самого не вдоволяла, бо при кінцї викладу „він похилив чоло, не мовив більш нїчого Й укрив ся сумом“.
- ↑ Очевидно той же строгий Катон.
