Та ось приспіли ми до стіп гори,
Й застали тут такі стрімкії скелї,
Що й найпрудкійші ноги там нїнащо.
Найдикша та, найсамітнїйша стежка,
Між Лєрічі й Турбією, се сходи
Ще превигідні проти сеї збочі.
„Хто-ж скаже нам, де збіч ся так похила —
Сказав мій майстер, хід свій зупинивши, —
Де-б міг полїзти той, хто крил не має?“
І поки він схиливши вид до долу
Про недоступність збочі міркував,
Я роззирав ся до гори по скелях.
І ось лїворуч бачу купу душ;
Що порушали ся немов до нас,
Хоч і незначно, бо йшли дуже звільна.
„О майстре, — рік я, — підведи свій зір!
Он там ідуть такі, що нам порадять,
Коли ти сам знайти не можеш стежки!“
І він зирнув на мене й з вільним видом
Сказав: „Ходїм до них! Ідуть помалу.
Кріпись в своїй надїї, любий сину!“
Уйшовши з тисяч кроків ми дігнали
Юрбу на стілько, що від нас до неї
Силач міг камінь дошпурнуть рукою.
Вони всї тислись до скали твердої
Крутої збочі міцно й нерухомо,
Як хтось глядить у сумнїві важкому.
До них сказав Вірґілїй: „Душі влучні
І вибрані, на мир той, що, міркую,
Ви всї ждете його, скажіть нам,
„Де збіч гори отсеї так похила,
Що можна вийти на її верхівя?
Бо хто більші знає, більш не любить гайки“.
