Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/216

Як із кошари вівцї йдуть у струнку
По дві, по три, а инші боязливо
Стоять, схиливши писки й зір до долу;

Що перша робить, те-ж і инші роблять,
До неї тиснуть ся, як вона стане
Глупо-лагідно, а чому — не знають, —

Так провідник блаженної черідки
Йшов проти нас наперед, все наперед,
Немов застиданий, честивою ходою.

Коли переднї вбачили ту тїнь,
Що в праву руку падала від мене
На землю і стелила ся по скелї,

То кождий з них зацукавсь і спиняв ся,
А инші всї, що тюпали за ним,
Собі-ж спинялись, хоч не знали, по що.

Вірґілїй поясняє їм, що Данте ще живий чоловік і тому сонце кидає від нього тїнь. У тій купцї душ пізнає Данте короля Манфреда, що в битві одержавши дві смертельні рани вмер і по смерти мусить блукати довкола сеї гори трицять разів, так довго, як довго трівало його непокаянне житє. В четвертій піснї нові трудности дороги. Данте тратить силу, та Вірґілїй укріпляє його своїми упімненями та лєкцією астрономії. Її перериває малюнок забавної фіґури фльорентійського промисловця на імя Белякка, який лїниво вилежуєть ся на скелї і не поспішає на гору, а на Дантове питанє відповідає:

„Що, братчику, поможе поспішати?
Придверник божий стереже там входу
І не пуска мене в огонь чистильний,

„Аж доки тут мене окружить небо
Ше стілько раз, як за житя робило,
Бо до кінця я відкладав покуту“.

В пятій піснї знов стрічають ся Дантови тїни, що вказують на нього пальцями і впирають у нього