зачудувані зори за те, що він кидає тїнь. Данте змішаний озираєть ся на них, та Вірґілїй упоминає його славними віршами:
„І що се так турбує твого духа,
Що раз у раз ти хід свій зупиняєш?
І що тобі за дїло до їх шептів?
Ходи за мною, хай людцї ті плещуть!“
Знов здибаєть ся цїлий хор душ, що пруть ся в гору співаючи Miserere, і знову ті співаки побачивши тїнь Данта, „вривали спів свій довгим, хриплим: „Йой!“ Вони висилають навіть депутацію з двох до Вірґілїя з запитанєм, що вони за люди. Вірґілїй поясняє їм, що Данте живий, і велить пошанувати його, бо він вернувши на світ може ще бути для них корисний. Дальше оповіданє Данта про наслїдки сеї відповіди блищить тонким гумором:
Кождий просить Данта поглянути на нього, може він знав його за житя; кождий має якусь просьбу та долегливість. Один просить переказати його рідному місточку Фано в Романїї, щоб усї молили ся для влекшеня його мук; другий жалуєть ся, що його жінка Йоанна забула про нього і він тут серед покутників мусить стидати ся за неї; третїй відкриває Дантови секрет, як по його смерти демон спричинив повінь і занїс його на дно моря; инший зачинає ще щось говорити, та його перебиває якась Пія:
„Згадай про мене! Я зову ся Пія,
Дала Сієна, а взяла Маремма
Менї житє; мій муж се лїпше знає“.
