Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/219

Народе мій, тобі-б слїд бути смирним,
Лишити Цезаря в його сїдлї,
Як би гаразд ти знав Господню волю^[1].

Глянь, як зовсїм ти диким звірем стала,
Острогами його не покорявши,
Коли рукою за вудила бралась.

Альбрехте Нїмче^[2], чом ти так покинув
Отсю звірюку дику і уперту,
А мав ти на хребтї їй остро сїсти.

Нехай же правий суд із зір упаде
На кров твою, нечуваний і явний,
Щоб твій наступник ще його лякав ся!

Бо ти і батько твій стерпіли теє,
Заняті властолюбством там у себе,
Що був спустошений сад всього царства^[3].

Прийди, побач Монтеккіх, Капелєттіх^[4],
Мональдіх, Філїппескіх^[5], о безжурний!
Сї вбиті сумом, инші підозрінєм.

Прийди, жорстокий, глянь на гнїт, що терплять
Твої шляхетні, вилїчи їх болїсть!
Побачиш, як той Сантафйор^[6] безпечний!

1. Натяк на євангельські слова: „Дайте кесареви, що кесарево“.
2. Альбрехт I, нїмецький цїсар, син Рудольфа Габсбурського, не захотїв піти до Італїї та коронувати ся в Римі. Його наступником був Генріх VI. Люксембурський.
3. Садом римського царства звали в середнїх віках Італїю.
4. Монтеккі й Капелєтті, дві ґібелїнські, а про-те посварені між собою патріційські фамілїї в Веронї, відомі з Шекспірової траґедії „Ромео й Юлїя“.
5. Мональді й Філїпескі, анальоґічні дві ворожі собі, хоч також до ґібелїнського сторонництва належні фамілїї в Орвієтї.
6. Santafiore, ґрафство в околицї Сієни, що тодї дуже терпіло від панованя Гвельфів