Прийди і глянь, як Рим твій лементує,
Вдова опущена, кричить що ночи:
„Мій Цезарю, ах, чом ти не зо мною?“
Прийди і глянь, як люд твій тебе любить!
І як тебе не зрушить жаль над ними,
Хоч засоромиш ся своєї слави.
Коли-б я смів спитать, о Христе Спасе[1],
Що хрест за нас приняв на сїй землї:
Куди-ж звертаєш ти свій зір правдивий?
Чи ти готуєш ся у незглубимих
Своїх совітах нам добро зробити
Зовсїм для наших догадів закрите?
Бо вся земля Італїї тиранів
Повнїсїнька; Марцелем робить ся[2]
Падлюка, що лиш прихвостнїв знайде.
Моя Фльоренціє, ти рада будь
Сїй речі, що до тебе не торкаєсь
Завдяки твойому розсудливому люду.
У многих правда в серцї, та не поспіх,
Щоб не впопад до лука не хапать ся, —
Та в люду твого він на кінчику язика.
Сей-той не рад тягар громадський двигать,
Та люд твій резолютно заявляє,
Без крику, твердо: „Се берем на себе“.
Так радуй ся-ж, бо маєш повне право,
Богата, мирна і розумна ти!
Чи правду мовлю, се з дїл твоїх видно.
Атени й Спарта, що в старовину
Закони ставили й обичаї справляли,
Зробили менш для доброго житя,
