Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/221

Як ти, що заходи так хитрі робиш,
Щоб те, що в жовтнї ти в закон напряла,
Вже в пів падолиста не мало сили^[1].

Скілько разів за нашої вже тямки
Зміняла ти закон, монету, звичай
І уряди, й скидала членів ради!

Згадай се, й як тобі у лобі світло стане,
Побачиш, що ти наче той недужий,
Що не знайшовши у своїх перинах супокою,

Вертить ся з боку на бік в своїм болю.

По привитанню з мандрівцями Сорделльо питає х: „Хто ви?“ І дізнавши ся, що перед ним Вірґілїй, він з пошаною обіймає його колїна й мовить:

„О славо Латинян, яким язик наш
Вказав, що в ньому за могутня сила;
О вічний блиску моєї родини,

Яка-ж заслуга чи якая ласка
Вдостоює мене тебе побачить?
Коли я гідний твій одвіт почути,

Скажи, чи з пекла йдеш? З якого круга?“

Вірґілїй оповідає йому, що перейшов усї круги з божої волї, і запитує, куди вхід на гору чистилища. Сорделльо звертає його увагу на те, що нічна пітьма робить неможливим знайти ту дорогу, та вказує їм роскішну долину, де можуть підночувати в товаристві душ, із якими варто поговорити. І з горбика він показує їм ті душі, що сидять у низу співаючи Salve Regina.

„Той, що сидить найвисше й має вид,
Як би якийсь свій довг забув великий,
І з иншими до співу не мішаєсь,

1. Похвала, очевидно іронїчна, якою поет картає змінчивість і капризність флорентійського люду.