вірувань, давало його душі зовсїм иншу силу й иншу волю, нїж могли йому дати наскрізь матеріялїстичні фільософи епікурейської та цінїчної школи, і навіть нїж давали метафізичні спекуляції неоплятонїків. Супроти всїх тих фільософів опертих на розумі, підшитих скептіцізмом, критикою та матеріялїзмом христіянство давало щось зовсїм нове, нечуваний підєм чутя, непоборну дісціплїну доґми, принади раю і страховища пекла. Перекладаючи мету людського житя з сього світа в загробний воно навчало чоловіка панувати над собою, йти простолїнїйно не оглядаючи ся нї на що, концентрувати всї свої змаганя до одної точки. Серед того рознїженого, знудженого дармоїдством, зогидженого панованєм або пригнобленого вічним страхом і непевністю і в тім страсї забобонного, хиткого та безрадного людства христіянство творило сильну фалянґу людий смілих, безоглядних, готових на всякі жертви і на всякі терпіня, відданих одній високій цїли, доктрінерів і ентузіястів, але при тім солїдарних супроти иншовірцїв, і характерних. Се були великі сїмена відродженя людства, і історик не може їх відмовити первісному христіянству.
Але сей світлий образ має також свою темну і то дуже темну сторону. В відношеню до тогочасної греко-римської культури, держави, науки, штуки й лїтератури христіянство без сумнїву було реакцією, було темною, ворожою силою. Не даром його колискою була Сирія! Воюючи з многобожєм воно виступало ворожо проти всяких його слїдів у лїтературі, штуцї, науцї й житю. Воно прокляло поганські храми, як осїдки злих демонів, за яких уважало богів грецького, римського, єгипетського пантеону. Воно бридило ся поганськими жертвами, але з тим самим обридженєм дивило ся також на поганський театр, бож і в ньому виступали ті самі боги та півбоги. Руйнованє поганських храмів, розбиванє ідолів (ідол від грецького είδολον значить образ, загалом твір штуки) вже від III. віку вважаєть ся заслугою христіянина, доказом його свя-
