тости. Поганська лїтература, просякла наскрізь полїтеізом, не цїкавить христіян, особливо від коли у них появляєть ся своя власна лїтература — безформна, наївна, варварська що до язика й композиції, обскурна, полємічна, лєґендарна та історична, з рідкими блисками чистих, високих думок, з частїйшими вибриками темного фанатизму, безкритичности, слїпої ненависти або дикої орієнтальної фантастики, як прим. у незлїчених апокріфах. Христіянська полєміка не раз безсовісно брехлива та безсоромна, христіянська історіоґрафія безкритична й поверхова. Нїколи не було так богато анонїмів та псевдонїмів, нїколи не було так частих писань під сфінґованими прозвищами. І отся лїтература, що після греко-римської поганської лїтератури навіть з доби упадку робить на нас таке вражінє, як коли б ми з дня, хоч і захмареного, і з повітря хоч і занечищеного міязмами великого міста входили в темний погріб, де чути запах трупячої гнилизни, — ся лїтература мала за пару сот лїт витиснути, здушити, знївечити архитвори великих ґенїїв старовини. Вона затопила навіть своїх власних батьків, або в значній мірі сфальшувала їх останки: з найдавнїйших письменників христяінської церкви трьох перших віків лишили ся нам або мізерні уривки, або дуже підозрені фальсіфікати.
Та не досить того. Христіянство вбивало клин далеко глибше, в родинне, державне і громадське житє старинного світа. Воно проповідувало відреченє прозелїтів від поганської родини і давало можність виконати таке відреченє; відривало дїтий від родичів, жінок від мужів, мужів від жінок; усї инші соціяльні звязки уступали на бік перед одним головним — церквою. Церков була для христіянина всїм — батьком і матїрю, сїмєю й громадою. Вона дбала про його матеріяльні й духові потреби, опікувала ся ним від колиски до гробу і вела його певною рукою в загробову райську світлість. Він не признавав держави, в якій цїсар велїв уважати себе богом, не признавав
