властий, а бодай старав ся обходити ся без них. По малу й усе житє його сусїдів поган робило ся для нього огидним та ненависним, повним гріхів та образи божої.
І зовсїм натурально! Адже христіянська етика була явним противенством поганської, а особливо римської. Коли поганство вимагало від горожанина поперед усього послуху властям, то христіянин безмірно важнїйшим уважав послух Богу чи його заступникови — священникови або епіскопови. Коли поганство все ще по старій памяти вважало нарід, спеціяльно римський, жерелом усякої власти, христіянин був певний, що всяка власть походить від Бога, хоча, що правда, інодї насилає ся на нього за його гріхи. Коли поганство головними чеснотами горожанина вважало гордість, смілість, неуступчивість, — христіянство бачило свій ідеал у покорі, податливости та незлобности. Нерівність доходила аж до дрібниць щоденного побуту. Культурний чоловік грекоримського світа любив гарну одежу, пахощі, чистоту, ґімнастику, тїлесну красоту, — христіянин усе те вважав чортівською покусою, гріхом та злочином. „Отсе ти сину, — говорить апостол Филип до Стахія в однім апокрифі — доси довгі лїта був слїпий (себто був поганином), а тепер до тебе загостив Спаситель і зробив тобі ласку. Не втїшай же ся від тепер вином і не мий ся, бо се власть ідольська: не хвали ся сріблом анї золотом, бо се сїти смертні“. І справдї старі житія говорять нам про аскетів і подвижників, що жили не миючи ся по 30 лїт, держали свої рани на сонцї, поки в них не замножили ся червяки, і потім, коли ті червяки падали з ран, вони самі прикладали їх назад говорячи: „Їжте, що вам Бог призначив“. Ненависть до поганської держави і громади збільшилась особливо в III. і IV. віцї в часї переслїдувань, і тисячі христіян покидають цівілїзований світ, залюднені міста й села і тїкають у пустинї, жиють там у страшенній нуждї, в брудї, занедбаню й темнотї, віддані лиш одній думцї, думцї про спасенє душі
