ся аж до землї лицями під їх тягаром; се кара за гордощі. З одним із тих грішників, Вільгельмом Альдобрандескі, стрічаєть ся Данте; тут же бачить рисовника Одерізі, що гордував своїми товаришами, а тепер знає, що потомки притьмили його славу.
Марна та слава таланту людського!
Коротко цвіт цвите в її вершинах
І гине під крильми часу грізного.
Так Чімабуе певний був майстерства
В малярстві, а тепер всї славлять Джьотта,
А того слава вже щезає в тїни.
І так один Ґвідон відняв другому
Майстерство мови; та вже може є хтось,
Що їх обох із їх гнїзда прогонить.
Один Ґвідон, се був Ґвідон Кавальканті, фльорентійський поет і фільософ, що притьмив славу Ґвідона Гвінїчеллї, дуже шанованого поета з Больонїї; остатнї рядки натякають очевидно на славу самого Данта, що мала притьмити славу обох Ґвідонів. Та се не спиняє Данта від рефлєксїї:
Що слава світа? Се лиш подув вітру,
Що віє раз відсїля, раз відтіля,
І в кождій сторонї й імя міняє.
В 12-й піснї Данте знов описує чудові різьби та мозаіки, якими була покрита дорога до другого круга чистилища. Світлий ангел проводить їх і змазує Дантови одно Р на чолї, і сей від разу чує себе лекшим, його ноги менше томить виступ на гору, як на землї хід по рівнинї.
В другім крузї покутують завидющі; вони стоять у важких волосяницях, держать один одного за рамена і опирають ся о камяну стїну, а у всїх очи позшивані дротом,
як дикому шулїцї
Вчиняють, що спокійно не держить ся.
