В чотирнацятій піснї маємо інтересну лєкцію ґеоґрафії: один злоязичний дух ось як характеризує річку Арно, над якою лежить Фльоренція:
„Не знаю, а здаєть ся справедливим,
Щоб згинуло імя її долини.
Бо від жерел, якими так богаті
Високі гори, де з них рвесь Пельор[1],
Як мало де подібних місць буває,
Аж до кінця, де морю знов звертає
Ті води, що їх сонце з моря ссало
І рікам те дало, що в них перлить ся, —
Скрізь чесноту мов ворога, мов гадь
Всї гонять, чи через якесь проклятє
Тих місць, чи з власної лихої вдачі.
Тому жильцї нещасної долини
Так відмінили всю свою подобу,
Що бачить ся, пасе там Цірце стадо.
Серед брудних свиний, яким би жолудь
Ялїйше їсти, нїж людськую страву,
Вона на сам перед перебігає.
А збігши в низ здибає псів дрібних,
Що кусливійші понад свою силу, —
Сердито річка їм рисує рило.
Пливе ще низше, й клятий, бридкий рів сей
Глядить — а з псів вовки вже поробились,
І тут вона в глубокії провалля
Спадаючи й бючи ся по порогах
Здибає лисів так ошуки повних,
Що хоч би як хитрив, їх не спіймає.
Се був якийсь тогочасний дотеп, яким характеризовано жителїв арненської долини: у верхівях ґрафи
- ↑ Пельор — сіцілїйські гори, що являють ся відривком італїйських Апенїнів.
