Зітхнув глубоко Марко і промовив:
„Ах, брате, світ слїпий, і ти йдеш з нього.
„Ви всї живі усякую причину
Скидаєте на небо, як би справдї
Все через нього дїялось конечно.
„Та як би так, то була би даремна
Свобідна воля й не було-б по правдї
За добре радість, сум за зло збирати.
„Небо дає імпульси ваших змагань —
Не мовлю всїх, та хоч би й так я мовив, —
Вам дано власть — добро від зла ріжнити,
„І вільну волю; ся спершу томить ся
В борнї з призначенєм[1], та як зміцнїє
І добре ведена, то все поборе.
„Ви піддаєте ся по добрій волї,
І більшій силї і натурі красшій,
Вона-ж ваш дух формує — що-ж тут небо?
„Отож як нинї світ зблудив з дороги,
То в вас причина, в собі-ж і шукайте;
Я й наведу тебе на вірний дослїд.
„З рук того, що любуєть ся вже нею,
Ще як її нема, в дитячих рухах,
В плачу і усміхах дитячих блиска,
„Душа виходить проста, невідуща,
Хиба що при примусї батька свого
Звертаєть ся до того, що їй мило.
„Спершу її дрібні дрібницї бавлять,
Манять її й вона біжить за ними.
Коли любов-узда її вподобань не кермує.
