Мов сон менї явилась жінка зизоока
І гикава, з корсатими ногами,
З покрученими пальцями, брудна.
Я глянув, і як сонце розгріває
Холодні члени, що в ночи зацїпли,
Так позір мій язик її розпутав.
І зараз випростувалась у гору,
Вже й на лицї цеглястім барва грає
Румянцем, як любов його бажає.
І тут у неї полилась розмова,
А далї й спів, що я з трудом лише
Від нього відірвати міг увагу.
„Сирена я, солодкая Сирена,
Що моряків по морі блудом воджу,
Такий принадний голос мій для слуху.
„Я Одиссея вивела з дороги
Своїм співанєм. Хто мене послуха,
Той геть не піде, так його вчарую“.
Та ще вона і рота не заперла,
Коли явила ся жона святая
Прудка, при мнї, щоб тую пристидати.
„Віґіль! Вірґіль! А се тут що за лихо?“
Вона кричала, і прийшов Вірґілїй,
Очий не зводячи з лиця святої.
А ся взяла тамту і розірвала
На нїй одежу й показала голий
Живіт, що пахонув на мене смродом.
|
Вірґілїй звиняєть ся, що вже три рази кликав Данта, а сей не чув його голосу, і вони нарештї рушають у дальшу дорогу. Данте плаче; являєть ся ангел співаючи пісню „Beati qui lugent“, а Вірґілїй не без докору говорить Дантови:
„Ти бачив ту старую чарівницю,
Що задля неї лиш над вами-б плакать,
І бачив, як від неї рвать ся треба?
|
