|
|
Двадцята пісня малює дальший ряд таких, що грішили захланністю. Опис сего круга Данте починає сильним проклятєм захланности, яку образово називає старою вовчицею.
Проклята будь же ти, стара вовчице,
Що більше, нїж всї инші хижі звірі,
Жреш у захланности твоїй неситій!
О небо що кругами своїми,
Як вірять, земних річий біг зміняєш,
Коли-ж явить ся той, що прожене її?
У крузї захланних серед загальнгоо плачу духів Данте чує оклик: „Солодка Маріє!“ Почувши ще кілька окликів того самого духа Данте наближає ся до нього й запитує його, хто він такий? Дух відповідає йому:
„Скажу тобі отсе не для потїхи,
Якої-б ждав від тебе, лиш тому,
Що ласки доступив ти перед смертю.
„Я корінь був ростини тої злої,
Що христіянські всї краї притьмила
Так, що в них рідко добрий плід доходить“.
Се був Гуґон Капет, що з різника зробив ся королем Франції і предком капетінґської династії, якої злочини він вичисляє в досить довгім оповіданю, що кінчить ся ось якими енерґічними рядками:
|
„Захланносте, що ще більш можеш вдїять |
