якого вони не бачили, поки він не заговорив до них: „Брати, дай вам Боже мир!“ Він каже, що його засудив Бог на вічне вигнанє, і запитує їх, хто вони і куди йдуть. Вірґілїй поясняє йому свою подорож із Дантом і запитує, що се було перед хвилею, що гора затрясла ся і всї покутні душі радісно закричали. Дух поясняє йому властивости сеї країни: тут нема нїякої зміни, нї дощу, нї снїгу, нї роси, нї граду, нї хмар, нї блискавок, нї вітру.
„Здрігаєть ся гора, коли душа якась
Так чистою себе вчува, що злетить,
Або злетїти хоче, й крик такий
„Луна тодї. А доказ чистоти
Лиш власна воля, що зовсїм свобідна
Міняє стан свій, тїшить ся хотїнєм.
„Захоче з разу, та ще не пускає
Наклін, що справедливість в противагу
Поклала в грішеню і у терпіню.
„Ось я, що вже пять сот і більше лїт
Лежав тут в муках, вчув нараз сю волю
Свобідно піднестись на висший ступінь.
„Се був той трус і той похвальний спів
Побожних душ по всїй горі для Бога
За те, що нас так швидко к собі кличе“.
На запитанє, хто він, дух відповідає, що він поет Стацій, автор „Тебанської війни“ та „Ахіллєіди“, яку одначе не скінчив. Він уважає себе учеником Вірґілїя. Почувши ті слова Данте всміхнув ся; се звернуло увагу Стація, і за дозволом Вірґілїя Данте виявляє Стацію, що він говорить власне з Вірґілїєм. Стацій у зворушеню хоче обняти ноги свойого вчителя, та Вірґілїй зупиняє його:
|
„Не чини се, брате, |
