„Мій сину, тут лиш мука, а не смерть.
Згадай, згадай! І як на Ґеріонї
Я нїс тебе без шкоди, чи затрачу
„Тебе ось тут, де я вже близше Бога?
Будь певен, що хоч би в отім огнї
І тисяч лїт стояв, то й волосок
„На тобі не згорить. Гадаєш, що дурю?
Іди й переконай ся сам рукою
Або краєм плаща. Відкинь трівогу,
„Іди до нього, сміло йди сюди!“
Та я стояв, хоч совість йти велїла.
А він побачивши, що я ще впертий,
Сказав немов сердито: „Глянь, мій сину,
Лиш ся стїна тебе від Беатрічі дїлить!“
Як Пірам, що при Тізби імени вмирає,
Розкрив повіки і глядить на неї,
Й на морву, що вся кровю зчервонїла, —
Так і моя розвіялась упертість.
І при імю, що все у мене в серцї
Зринало, я до майстра обернув ся,
А він хитнувши головою мовив:
„Чи хочеш ще стояти тут?“ — Смієть ся,
Немов дитину яблоками вабить.
І сам в огонь вступив передо мною,
А Стація просив іти остатнїм
За те, що довго розлучав нас доси.
І я війшов і рад би в скло топлене
Був кинув ся, щоб там охолодить ся, —
Така надмірна спека тут стояла.
