|
Та батько любий, щоб я підбадьоривсь, |
Та сходи ще йдуть високо в гору, і всї три мандрівники лягають на них ночувати. В ранці вони стали на версї, і Вірґїлїй мовить до Данта:
„Дочасний, сину, бачив ти огонь
І вічний, і дійшов до того краю,
Де я вже сили Й погляду не маю.
„Люди я вів тебе умом і скуством;
Візьми-ж тепер за вожда власну волю!
Тебе не спинить шлях стрімкий, тїсний.
„Дивись на сонце, що на твоїм чо́лї
Відблискує, на цвіти, трави й корчі,
Що ся земля сама від себе родить.
„Аж, стрітиш гарні, радісні ті очи,
Що слїзми кликали мене тобі на по́міч,
Посидь ось тут і походи між людом.
„Не жди від мене слова ні кивка,
Бо й твій суд вільний, простий і здоровий,
І блуд би був не йти тобі за ним.
Оттим то й будь сам паном над собою“.[1]
Данте доходить до земного раю, перед яким пливе ріка Лєта. За рікою він бачить роскішний гай, а
- ↑ В оріґіналї дуже цікавий, та, неможливий для перекладу зворот: Perchio te corone e mitrio — отим то я короную й мітрою оздобляю тебе, даю тобі світську й духовну власть над тобою.
