в ньому прохожуєть ся гарна женщина зриваючи цвіти, немов Ева перед гріхопаденєм ; вона грає ролю досередницї між Дантом і Беатрічею і Данте далї називає її Матільдою. Стріча з Беатрічею займає аж пять остатнїх пісень Чистилища і обставлена такою масою глубоких, инодї зовсїм неясних аллєґорій та симболїв, що без дословного перекладу й коментарія годі брати ся до їх представленя. Беатріче на кінці довгого походу аллєгоричних фігур над'їздить у тріумфальнім двоколїснім повозї, тягненім ґрифом; біля правого колеса того воза танцюють три женщини, одна червона, друга зелена, а третя біла; далї йдуть дві старші жекщини, одна в костюмі лікаря, а друга з мечем. Порівнявши ся з Дантом віз зупиняєть ся, З нього виходить женщина заслонена білим серпанком і увінчана оливною гилькою, а під зеленим плащем має на собі сукню огнисточервоного колїру. Данте почуває в її погляді силу давньої любови, та при тім такий страх, що звертаєть ся до Верґїлїя як перелякана дитина до матери з словами:
Анї крапланки крови в мнї не має,
Щоб не тремтіла! Знаю я той знак
Старого полумя!
Та Вірґілїя вже нема біля нього, і він заплакав. Матільда упоминає його:
„Не плач ще, Данте; що пішов Вірґілїй!
Не плач іще, бо доведеть ся плакать
Від инших ран!“
Аж тепер Беатріче звертає свій зір на нього і промовляє:
„Поглянь на мене! Глянь, я Беатріче!
Що, варто було йти на сюю гору?
Чи ти не знав, у чім тут людське щастє?“
Данте. говорить далі про себе:
|
Я зір схилив у низ на жерело,
|
