„О ти, що там за річкою святою, —
Звернула ся до мене острим словом,
Якого вістрє вже мене болїло,
Коля отож нещадно промовляла —
„Скажи, чи все те правда? На такий
Великий закид дай своє признанє!“
Та дух живий у мнї так заметав ся,
Що голос, хоч здіймав ся, зараз глух,
Поки з уст моїх здужав вилетіти,
Вона зирнула й мовить: „Ще міркує?
Відповідай, бо-ж епоминки смутної
Отся вода чей ще не змила з тебе“.
Замішане і страх до купи взяті
Таке з уст моїх витиснули „Так“,
Що лиш очима мож було пізнати.
Як лук напятий тріскає в тій хвилї,
Коли занадто сильно був напятий,
І слабо лиш стріла у ціль попаде,
Так я зломав ся від тяжких докорів,
Слїзми залив ся, застогнав тяженько,
І голос щось немов душило в горлї.
Вона-ж ізнов: „У всїх моїх бажанях,
Що довели тебе добро любити,
По-над яке добра більш не шукають,
„Які рови знайшов ти півперечні,
Які ланци, що дальший хід спинили
І відібрали всякую надїю?
„Які то полекші, які хористи
Тобі являлись на чолї тих наших,
Що мусів сам ти йти поперед инми?“
Гірке зітхане витисло ся з груди,
Ледви добув ся голос на відповідь,
І лиш з трудом до слів зложив я губи.
