Вона пророкує велике горе Падуї, пораженє Падуан, убійства в Фельтрі та пораженє Ферарцїв. По її віддаленю Данте сходить ся з духом Фолькона з Массіяїї, Він привнаєть ся до своїх молодих любощів, поки не встувив до манастиря, і додає добродушно:
„Тут ми не жалуєм, лиш усміх маєм
Не за, провину — ся не йде й на думку, —
А задля сили, що вела Й веб знала“.
В десятій пісні Данте описує круг Сонця, в який уходить тепер, і свою стрічу з Томою Аквінатом, який привитавши його предстанляє йому инші „сонця“ середньовікової теольоґії: Ґраціяна, Петра Льомбарда, премудрого Соломона й инші світила. Одинацята пісня починаєть ся працїкавою рефлексією Данта, яку репродукую тут:
„О глупотна турбото всїх смертельних!
Які-ж зрадливі всї ті сілльоґізми
Тих, що у низ твої звертають крила!
„На право сей іде, той на лїкарсьху штуку,[1]
А инший на попівськії хлїби;
Сей ловить власть інтриґами й насилєм,
„Той на грабіж, другий на горожанський
Ґешефт, а инший відданий розпустї
Теряє сили, инший все дармує.
„Та я, свобідний від усіх тих річий,
Із Беатрічею був там у небі.
Де славно так усі мене приймали!“
Справді, не мала сатісфакція, та на жаль дуже мало кому доступна. Тома Аквінат у тій пісни величає св. Францієка з Ассізі, і жалуєть ся на те, що з так святого дня так мало виростає гідних його наростий:
- ↑ В оріґіналї: ad Aforismi, — так називав ся клясичний підручник старої медицини, написаний Гіппократом.
