Сторінка:Іван Франко. Данте Алїґієрі. 1913.pdf/251

ще більшим світлом радости, ніж яснів доси, Данте глядить на Беатріче і в тій хвилі незрима сила увосить їх обоє в висшу еферу.

В пятнацятій пісні: описана Дактова стріча з його предком Каччіягвідою. Він яваяєть ся Дантови в формі живого топаза і ночинає говорити таке, чого Данте зовсїм ке розуміє — се з конечноєти, додає Данте, бо говорив такі річи, що перевисшають усі понятя смертних. Потім одначе він знизив ся до мови врозумілої смертням.

„Благословенний Ти, о Триєдиний,
Що сїмю мойому. вказав такую ласку!“

Данте запитує його, як він зветь ся, і одержує ось яку відповідь:

„Потоніку мій, якого я-ще ждучи
Втішав ся — я колись був корінь твій,
Той, по якім весь рід ваші назву носить.

„Той, що вже звиш сто літ покутну гору
На першім ґзимсї обходити мусить,
Се був мій син, твій прадід. Ти й повинен

„Ту довгу муку добрими ділами
ому вкорочувать Фльоренція
В старих ще мурах проживала, тихо,

„Була твереза й чиста. Не було там
Тих ланцюшків і чівок золотих,
Ні дам у черевиках дорогих

„Та поясах, що більш впадали в очи,
Як сама постать. Ще дочка при самім
Уродженю-не турбувала, батька,

„Бо, вчасне замуже та посаги
Зовсїм не перехо́дили ще скромну міру.
Доми ще пусто без жильців не спали.