justifam!“ Нові ангели й cвяті душі роблять що раз то инші комбінації та, узори в тім роді, картина взята Дантом певно з'якогоєв зейкого маскового балю. Йому являєть ся небесний орел, зложений із великого множества святих, який говорить своїм пташачим дзьобом:
„Я справедливий був і був побожний,
За те й піднесений до сих пишнот,
Яких самим бажанем не ося́гнеш“.
Данте запитує того орла: про те, що його мучить і що орел, читаючи в його душі.
„Над Індом десь уродить ся людина.
Ніхто Їй там не скаже, не читає,
Не пише анї разу про Христа;
„Та добрі всї її діла й хотїня;
О скілько розумом людським збагнути;
Жите й язик її від злого вільні.
І вмре вона без Хрещеня, без віри, —
Чи може засудить її суддя правдивий?
І де вина її, що прожила без віри?“
В доступних мені книжках я не знайшов поясненя сих у всякім разі незвичайних рядків. Можна би догадувати ся, що Данте натякає в них на індійського Ґотаму, прозваного Буддою, не знаючи, що той царевич жив більше як 500 літ перед Христом.
На се питанє той сам орел. відповідає:
„Хто-ж ти такий, що хочеш суд судити
Над тим, що миль на тисячу далеке,
Тїсним розсудком, що на дядь сягає?
„Земнії твори, тупоумні духи!
Найвисша воля сама в собі добра,
Не відступа від, себе, бо вона
Найвисшеє добро. Що з нею згідне,
Те й праведне. Сотворене добро
Її до себе притягнуть не може, —
„Вова-ж його своїм промінєм творить“.
