Значить, уся боротьба властиво лишила ся без результату — найлїпший знак, що в нїй не ходило о інвестітуру, що інвестітура була тут формальною притокою, а основа була далеко глибша: ходило о те, хто має мати верх і провід у кермованю світом, духовна власть, чи світська. Ся велика історична боротьба не була полагоджена вормацьким конкордатом і швидко розгоріла ся на ново з подвійною силою. Церков переперла в Нїмеччинї вибір свойого прихильника Оттона IV. Вельфа на цїсаря, але сей, скоро став цїсарем, виступив супроти претенсій папи до Неаполя й Сіцілії. По нїм ідуть цїсарі з дінастії Гогенштавфів — ряд блискучих, здібних, рицарських постатий, найтраґічнїйша дінастія в европейській історії. Вони ще раз відновляють ідею римського цїсарства та його верховладства, посвячують усї свої сили, здібности й засоби здїйсненю тої ідеї — і все те розбиваєть ся о опір церкви. Довголїтня боротьба Ґвельфів і Ґібелїнів ще раз наповняє Італїю кровю й руїнами, засїває її нїмецькими та італїйськими кістками, ще раз відживляє в памяти людській кроваві образи жорстокостий із часу мандрівки народів. Папа Інокентій IV. бунтує синів цїсаря Фрідріха II. проти батька, благословить скритовбійцїв, що заприсягли ся потайно згладити цїсаря. „Преславні сини церкви, — пише він про них у однім рескріптї, — над якими Бог обертає своє блискуче лице“. Зі свого боку цїсар Генріх VI. велить збунтованим сіцілїйським баронам вилуплювати очи, обливати їх смолою й палити, инших закопувати живцем, а одному велїв вложити на голову розпалену зелїзну корону і прибити її цвяшками. Свою жінку, що була з роду сіцілїйських князїв і сімпатизувала з бунтівниками, він змусив придивляти ся тим нелюдським мукам.
Не диво, що сучасні, потрясені до дна душі тими страховищами, твердо вірили, що війна між Ґвельфами й Ґібелїнами пішла з того, що два чорти, Ґвельф і Ґібель, вирвали ся з пекла, внесли роздор у світ і дали посвареним партіям свої імена.
